День Маріуполя, або Моє останнє побачення з проспектом Миру

В середині вересня в Маріуполі зазвичай відзначали День міста. Це було пов'язано з річницею звільнення Маріуполя від німецьких нацистів.

Завжди в канун цієї дати місто прикрашалося. Перед Днем Маріуполя здавалися нові соціальні об'єкти, відкривалися цікаві туристичні локації. Пам'ятаю, як приймали перших відвідувачів відреставровані перша та друга черги пірса на Центральному пляжі, відновлена Площа Свободи біля магазину «1000 дрібниць» - з її величезними птахами та фонтаном.

Але частіше за все я любив в ці дні гуляти центром міста – проспектом Миру, від «1000 дрібниць», який містяни жартома називали «Штукою», до драмтеатру. З сім’єю, друзями, зі стаканчиком кави або, інколи і з пляшечкою пива. Як би там не казали, в останні роки проспект виглядав досить стильно – як центральна вулиця в великому європейському місті.

На жаль, таким я тепер можу його бачити лише на фото з минулого життя, і то переважно не на своїх світлинах. Уві снах цей головний проспект міста приходить мені покаліченим, спотвореним, з вирвами від бомб, мін та снарядів, обірваним тролейбусним дротом та десятками загиблих людей, які з’являлися вздовж проспекту на понівеченому тротуарі після чергового обстрілу (ці тіла, на жаль, не відразу ховали або забирали до моргу).

Останній раз я бачив наживо проспект Миру 16 березня 2022 року. Дуже сумна дата в нинішній історії міста – про бомбардування драмтеатру в цей день чув весь світ. Тому хочу розповісти, яким саме для мене запам’ятався мій останній день у центрі Маріуполя.

16.03.2022.

Восьмий день мого чергування на шпиталі, влаштованому на території 3-ї міської лікарні. Дві з половиною доби тому, з одного з його приміщень – колишнього онкодиспансеру – вивезли на «Железяку» всіх поранених азовців та ТРО-шників 109-ї бригади. А вже за чверть години після закінчення евакуації по цій будівлі вгатив російський танк. Вщент розніс сходи з другого поверху на перший.

У нас був поранений – наш офіцер-ТРО-шник Володя. Його коліну капець – склом сильно порізало. Ну а в мене – «вього-на-всього» контузія. Нічого. Пережив.

Дідько, цей танчик точно хтось навів... Пригадую: так, біля входу до онкодиспансеру прослизнув один щур – чорнявий худорлявий «пацик з району», схожий на типового наркета. На питання «куди» відповів: мовляв, до брата йду, який служить у військовій частині нацгвардії (вона – неподалік). І нібито прізвище знайоме назвав. Але той його планшет з розбитим екраном якось не збігався з босяцьким «прикидом».

«Пацани, зуб даю, він не працює, пошкоджений...». Не було часу перевіряти – речі на машину відвантажували. От і продовбали. Добре, хоч хлопців встигли вивезти.

Нашим командиром (який, до речі, того чорта просто нахрін послав) був дивний хлоп на псевдо Металург. Лейтенант з нашої бригади ТРО, мобілізований, навіть військове училище колись закінчив (здається, в Одесі). Такий прям "прожжоний" Рембо. Ніби й правильні речі казав, спав максимум дві години на добу, ну а нас, офіцерів запасу після військової кафедри, вважав за "піджаків" та недо-військових. Хоча ми, стиснувши зуби, всі накази виконували, і чергували на території лікарні майже цілодобово.

В ніч з 15 на 16 я чергував на пару з Олегом «Істориком». З 10 вечора до опівночі, а потім з другої до четвертої ранку. Пан Олег – людина цікава. Стільки дійсно яскравих історій за тиждень знайомства від нього почув… І політику XX сторіччя обговорили, і про колишню нашу військову частину транспортної авіації побалакали, і про його службу у в/ч нацгвардії, і про роботу на залізниці в Маріупольському порту, і про спортивні (!) досягнення… Як виявилося, у нас є купа спільних знайомих - сім'я відомих спортсменів- пауерліфтерів, батько мого колишнього однокласника і навіть чоловік моєї вчительки з географії!

Чергування – вкрай нервове. Умовна «лінія фронту» повільно, кожен день наближається до третьої міської лікарні. Торохтіння автоматів чутно вже в районі «штуки». Кожні півтори години – атаки літаків: тільки й встигай попереджувати цивільних та стрибати в укриття. А ще треба в обидва ока дивитися: навкруги можуть шастати ворожі ДРГ.

Погано, що більше доби зовсім немає зв’язку з «базою», тобто з нашим штабом на «Азовсталі».

З 4:00 – мої пару годин на відпочинок в бомбосховищі. О пів на шосту прокидаюсь – спина болить, просто капець! Звертаюсь за допомогою до однієї з цивільних медсестер: укол знеболюючим значно полегшує самопочуття. Знову одягаю на себе бронік-«корсар», щоб не знімати його наступні годин 19-20.

Аж тут до сховища повертається стривожений лікар Володя (імена цивільних, з зрозумілих причин, змінені) і кричить: «Російські танки вже катаються по проспекту біля «Диканьки»! Один до Будинку зв’язку тільки-но попрямував…».

Всі наші, хто був поруч, чіпляють автомати. Вилазимо нагору. Я одягаю окуляри (а скоріше те, що від них залишилось), десь хвилину вдивляюсь в бік поліклініки, бачу: декілька маленьких фігур в темно-зеленому камуфляжі обережно обходять її будівлю, дивляться в наш бік - і відразу ж ховаються за тую поліклінику. Позиція у нас облаштована добре, навкруги складено кілька десятків «коктейлів Молотова», які заздалегідь наробив наш Федорович (завдяки йому, до речі, працювали дизель-генератори шпиталю) з побратимами. Що ж, готуємося до ймовірного ближнього бою.

І тут несподівано «матеріалізується» Металург ще з двома мобілізованими ТРО-шниками, одягнений чомусь «по-гражданкє». В дешевих спортивних штанях та кросівках, без зброї. Каже: «Не знаю, як ви, а я буду «валити» звідси і вам раджу. Зв’язку немає. І ми не встоїмо проти танків та «бетеерів». Я знімаю з себе командування». До мене: «А у тебе, журналіст, взагалі обличчя не військове. Переодягайся та тихенько дуй додому, ти ж десь поруч живеш?».

Ці троє (разом із дружиною та донькою Металурга) стрибають у покинуту машину (якщо не помиляюсь, це було авто нашого пораненого побратима Руслана, який, на жаль, потім зник безвісті) і їдуть в невідомому нам напрямку.

Отакої… Оце так командир. Невже справжні маріупольські металурги так поводяться?

Збираємося на нараду. Історик та підполковник Коноплястий пропонують день протриматися, а ввечері рухатися через Приморський парк в бік обласного управління поліції – там стовідсотково «наша» територія. Трохи ще посперечалися зі старлєєм-замполитом 56-ї бригади, який приєднався до нас напередодні, відступаючи з району МДУ.

Плануємо маршрут. А поранений Володя і ще один побратим - Слава - у якості супроводжуючого, звісно за домовленістю з Істориком, направилися пішки до нього додому в приватний сектор в район балки, де в цей час перебувала дружина Історика. Вже потім ці хлопці змогли вибратися з Маріуполя, не потрапивши в полон, як ми, і згодом продовжили воювати (про це – в моїх наступних дописах). А шановна дружина Історіка розповість про їхній порятунок на одному з центральних телеканалів…

Десь о 9-й ранку – приємна несподіванка. До нас під’їжджає броньований «мікрік» - колишня інкасаторська машина одного з банків. Звідти виходять командир нашої бригади Дмитро Стеблін, а також начштаба та керівник відділення підготовки (якого нещодавно, слава Богу, обміняли). Ми зраділи, а вони – ще більше, побачивши нас живими, хоча й не в повному складі.

План евакуації змінюється: тепер будемо висуватися на «Азовсталь». Тільки, каже командир, – наступним рейсом.

Чекаємо ще години чотири. Збираємо речі, кинуту втікачами зброю та «броніки», пильнуємо за ситуацією навкруги. Водночас допомагаємо заносити до корпусу дитячої хірургії цивільних поранених, яких привозять поодинокі «швидкі», рятувальники та просто на приватних машинах. Більшість з постраждалих сьогодні поранені уламками скла: вибухова хвиля перетворює віконне скло на безжальну фатальну зброю, яка ріже глибше та "надійніше" металу.

Десь між 10 та 10:15 чуємо, як неподалік російський літак (а чий ще він міг бути?) скинув дві бомби: два потужних вибухи пролунали зовсім поруч, десь з боку ЦУМу – аж земля здригнулася. Це вже пізніше, ввечері, на «Азовсталі» ми дізнаємося, що літак розбомбив драмтеатр. Загинули сотні цивільних людей. А нелюди-пілоти проігнорували великий надпис «Діти» на площі перед театром.

«Епік сітюейшн»: до наших позицій на повний зріст спокійно підходять троє військових – азовці. Кремезні, впевнені, надійні, один – з «джавеліном». «Ви хто?» – «ТРО-шники» – «Танки п@орські бачили?» - «Та їздили тут два». – «Вже один залишився. Ладно, все одно його знайдемо». Що можу додати – такі хлопці можуть заспокоїти лише одним своїм виглядом.

Близько 13:30 знову приїхав командирський мікроавтобус. Нас – багато, десь з десяток, тому евакуювалися на цьому «мікріку» та на автобусі-«Богдані», яким керував Саня «Жиклер».

Їхали вулицею Італійською. Водій – просто шумахер: швидко і віртуозно оминав всі вирви на дорозі. Проскочили напівзруйнований пост-мост, а на «Азовсталь» в’їхали вже через вщент зруйнований паркан, бо центральної прохідної просто не існувало фізично.

Перед нашою базою – «Шевроном» – вивантажуємося. Я трохи забарився, аж тут чую – міна «шуршить». Ледве встигаю впасти на землю за «мікріком», внаслідо чого глибоко порізав склом праву долоню (зате знову живий!) Ну нічого, начмєд промив антисептиком і перев’язав. Бувало (і нажаль, ще трохи згодом буде) і гірше.

Отак і минуло для мене 16 березня 2022 року. Останнє побачення з центром Маріуполя…

Трошки зберусь з думками – і тоді розповім ще багато чого цікавого. Бо місто Марії – не тільки зараз, в ці вересневі дні, а майже щодня - з’являється уві сні, не може покинути мою пам’ять.

І це вже назавжди.

А всіх земляків – з Днем нашого, українського Маріуполя!

Володимир Чертушкін, для "ОстроВа"